ІСТОРІЯ селища ВЛАСІВКА

Білокрилою чайкою приту­лилася до Дніпра лівобережна ча­стина Кіровоградщини. Це вийш­ла з глибини століть вічно молода Власівка - сотенне містечко Чи­гиринського полку у часи Богдана Хмель­ницького, потім сотенне місто Мир­городського полку, а у наступні часи - містечко, село, нині селище міського типу. Від 1 квітня 1963 року Власівка у складі міста Світловодська, його лівобережна частина, важливий промисловий і культурний центр.

   Коли поглянути на селище з висоти пташиного польоту, воно дійсно нагадує білокрилу дніпровську чайку, яка одним своїм крилом торкнулася води Славути­ча, а іншим - соснового лісу, за яким сірою асфальтовою стрічкою пролягла межа між Кіровоград­ською і Полтавською областями. А це значить, що наша вічно моло­да Власівка є тією сполучною лан­кою, яка не лише об'єднує лівий і правий береги Дніпра, а й тим містком у майбутнє, що проростає з історичної і культурної спадщи­ни двох самобутніх і надзвичайно важливих регіонів України - Пол­тавщини і Кіровоградщини.

   У вересні 2006 року селищу Власівка виповнилося 450 років. Від нашо­го обласного центру воно старше на 200 років, на чотири століття старше Світловодська, якому ад­міністративно підпорядковане. Ос­кільки селище Власівка - складо­ва частина міста, то й вік Світло­водська варто було б подовжити, адже історія цих двох самобутніх населених пунктів тісно перепле­тена не лише людськими долями, а й важливими історичними подія­ми, що відбувалися тут, спільністю господарського і культурного життя їх мешканців як у минуло­му, так і нині. До того ж варто було б врахувати і той факт, що правий берег Дніпра, де розташо­вувалося колишнє село Табурище, першими обживали саме коза­ки Власівської сотні Чигиринського, а потім Миргородського пол­ку, і чи не першим заклав тут свій хутір Власівський сотник Михай­ло Майборода, який поселив тут своїх посполитих, тобто селян, які працювали у його господарстві і яких пізніше називали звичайни­ми кріпаками.

   Історія... Сьогодні ми усе ча­стіше зазираємо у глибини віків, намагаємося "докопатися" до своїх родовідних коренів, витоків нашої державності. Це почесно і благо­родно, адже знати свій родовід, діла і звершення пращурів - то не просто обов'язок, це нагальна по­треба кожної цивілізованої люди­ни. "Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, " - го­ворив мудрий поет і мислитель Максим Рильський. І це справді так. Знання і розуміння минулого, тих економічних, етнокультурних, національних і соціальних процесів, які відбувалися на території, де ми мешкаємо, допоможе нам у сього­денні краще зрозуміти процеси державотворення, сформувати нор­ми поведінки у складних життє­вих обставинах, коли доводиться приймати доленосні рішення.

   Територія, де розташована наша Власівка, була обжита людь­ми ще з давніх-давен. Про це свідчать численні пам'ятки архео­логії, що виявлені на теренах се­лища і його околиць. А це свідчен­ня перебування тут ще первісної людини, яка користувалася, як зброєю для добування їжі, пали­цею, до якої був прив'язаний лег­кий камінь. Первісні люди полю­вали на мамонтів. На території Власівського гранітного кар'єру в різні роки у нашаруваннях най­давніших епох було виявлено чимало кістяків цих велетенських тварин, що, зрозуміло, водилися тут ще у дольодовиковий період.

   На теренах нашого краю меш­кали племена середньостогівської культури (сер. IV - сер. III тися­чоліття до н. є.), які займалися ри­бальством, мисливством, робили перші спроби по вирощуванню зернових культур. До речі, ці пле­мена першими приручили коня, використовуючи його як для їзди верхи, так і для перевезення ван­тажів. Саме їм належить першість у винаході колеса і застосуванні його для перевезення вантажів.

   До IX - першої половини VII століть до н.е. належать па­м'ятки чорноліської культури, зок­рема поселення і укріплені вала­ми та дерев'яними загорожами го­родища на високих корінних бе­регах нижньої частини Тясьмину (Московська гора, Тясьминське, Калантаївське та інші городища). Людські племена цієї археологіч­ної культури, крім традиційних за­нять - рибальства і мисливства - були майстрами у обробітку землі і вирощуванні зернових культур, вели жваві торговельні зносини з грецькими містами-колоніями Північного Причорномор'я. На лівобережжі Дніпра в районі Власівки - Недогарок - Максимівки виявлено також ряд поселень ранньослов'янської Черняхівської культури (II—VI ст. н. є.). Пам'­ятки цієї культури простежують­ся на величезній території лісос­тепової зони як на правому, так і на лівому березі Дніпра, а також у Молдові, Подунав'ї, частково в Румунії і південно-східній частині Польщі. Деякі сучасні вчені вва­жають, що носіями цієї культури були різноетнічні племена, інші стверджують, що це були готи. Античні та візантійські автори того часу називають ці ранньослов'янські племена венедами, антами, а ще склавинами.

   Відомий історик минулого Л.В.Падалка ще в 1914 році у своїй книзі "Прошлое Полтавской территории и ея заселение" вка­зував на існування у Власівці за­лишків давнього кам'яного муру оборонних споруд якраз навпро­ти "Городца" (сучасною мовою Городка) на правій, Херсонській, стороні Дніпра, і там же свідчив про наявність за Дніпром решток "земляних споруд невизначеного характеру і невідомого часу" (стор. 174). До речі, пояснимо, що Городком у старому Табурищі на­зивалася територія, де зараз роз­ташований судноплавний шлюз. Значить, залишки "давнього кам'­яного муру" знаходилися на ліво­му березі Дніпра у районі Власівського кар'єру, околиці якого теж називалися "городком". Той же Л. В. Падалка допускав, що ці ка­м'яні мури могли створити чис­ленні народи, у т. ч. і готи, під час "великого переселення" із степів Середньої Азії у Європу. Ймовір­но, що саме у районі Власівки -Табурища була одна з їх стратегі­чних переправ через Дніпро. Цей же автор згадує наявність давніх земляних огороджень у районі сучасного Градизька і Кременчу­ка, а також на горі Пивисі (теж невизначеного часу), а ще і горо­дище над Дніпром поблизу містеч­ка Власівки (стор. 171). Усе це свідчить про те, що терени Власів­ки були заселені ще у глибоку давнину.

Не припинялося життя на берегах Дніпра в районі Власівки і у період Київської Русі. Як відо­мо, південні кордони найближчо­го до нас Переяславського князі­вства проходили по річці Сулі. Тут знаходились добре укріплені дав­ньоруські міста - порт Воїнь у гирлі Сули, Желни (на місці су­часного Жовнина) та інші, що за­хищали територію князівства від кочових народів, а саме половців і печенігів. Але й на південь від кор­дону на території нижнього Посульсько-Псьолського степу існу­вали слов'янські поселення, зок­рема, Городище (Градизьк), Власівка, Мозоліївка, Святилівка, Чигирин-Діброва, Старий Калкаїв (на Хоролі) та інші. (Л. В. Падалка, назв, праця, стор.197). Вони хоч і заз­навали частих нападів кочівників, але щоразу відроджувались і заселялись. Про це свідчить і відкри­те поблизу с. Максимівки ранньослов'янське поселення УІІ-Х ст. н.е., на якому тривало життя і у наступні роки.

   Під час монголо-татарської навали (середина XIII ст.) при­дніпровські території зазнали ни­щівних руйнацій. Життя тут поча­ло відроджуватись лише на­прикінці XV-на поч.XVI ст., коли територія знаходилась у складі Литовської держави. Ще у 1362 році литовсько-українське військо під орудою князя Ольгерда роз­громило на Синіх Водах (нині річка Синюха) об'єднану Орду трьох татарських царків, після чого По­ділля і Київщина відійшли до Ли­товської держави. Тоді ж на півден­них теренах колишньої Київської Русі знову починає відроджуватись життя. Черкаські та канівські купці і міщани засновують на бе­регах Тясьмину свої сінокісні угід­дя і займища, облаштовують хуто­ри і пасіки. Поступово відро­джується і Чигирин, ставши не­вдовзі важливим укріпленим містом на півдні Київщини.

   У цей же час оживає і давній Крилів, зруйнований монголо-татарами у 1240 році. В 1557 році він отримує від польського коро­ля привілей і магдебурзьке право, тобто самоуправління, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, ремісничі та торговельні пільги тощо. Про Максимівку пер­ша згадка датується 1515 роком, вона тоді знаходилась у володінні Пивогорсько-Миколаївського мо­настиря, заснованого ще у часи Київської Русі на відрогах гори Пивихи, що височіла на Лівобе­режжі Дніпра нижче впадіння у нього Сули.

   Наша Власівка вперше зга­дується у письмових документах 1556 року. Прекрасні природні умови, могутній Дніпро-Славутич з його розлогими плавнями і чис­ленними затоками та озерами, ба­гатими рибою та всілякою дичи­ною, помірний вологий клімат при­ваблювали сюди усе нових і но­вих мешканців. Тож не випадково старожитні урочища і займища, а також цілі села на Задніпрянщині захоплюють великі польські фео­дали. Є дані, що у 1640 році Власівкою володів Ст.Гурський, а пе­ред Хмельниччиною - Юрій Немирич.

   Народна пам'ять пов'язує за­снування Власівки з іменем козака Власа чи Власенка, який першим поселився тут на березі Дніпра. Розповідають, що після кривавої січі з татарськими нападниками він дістав тяжкі поранення і, не маю­чи змоги брати участь у бойових походах, вирішив оселитися на цій благословенній землі. А ще ка­жуть, що він був добрим перевізни­ком. Своїм човном він перевозив через довге і широке озеро, що знаходилось у Дніпровських плав­нях, численних подорожніх і ман­дрівників, які проходили тут, пря­муючи на південь у козацькі во­лодіння чи повертаючись додому в Переяслав, Київ та інші міста. І брав він за перевіз срібними мо­нетами, тому й озеро назвали Срібним.

   Інша легенда стверджує, що озеро це було багате рибою, яка під час весняного розливу Дніпра заходила сюди на нерест, тож і на­зивали його "все рибне". Згодом ця назва трансформувалася у ви­мові на Срібне.

   Розповідають сторожили, що назва селища походить від виразу "власна земля". Буцім-то втікачі з Правобережної України, які рятувалися від польсько-шляхетсько­го гніту, переправившись на лівий берег Дніпра і поселившись тут, отримували не лише волю, а й зем­лю у свою власність. Від цього, кажуть, і пішла назва селища. Не будемо робити остаточних вис­новків із почутого, а зупинимось на історичних фактах.

   Мешканці Власівки, як і ба­гатьох інших наддніпрянських містечок, сіл і хуторів, брали ак­тивну участь у боротьбі з польсько-шляхетськими військами і татарськими завойовниками, у селянсько-козацьких повстаннях 1637-1638 рр., очолюваних П.Бутом (Павлюком) та К.Скиданом. У 1648 році багато власівчан по­повнили козацьке повстанське військо Богдана Хмельницького, яке вщент розгромило вишколе­ну польську армію в урочищі Жовті Води.

   З 1649 року, при новому адміністративному поділі, Власівка була приписана до Чигиринського полку і отримала статус містечка. Тоді ж тут утворена Власівська козацька сотня і почалося спору­дження земляної фортеці з дере­в'яним частоколом на валах. Тери­торія, де заходилася фортеця, була над самим Дніпром, якраз навпро­ти старожитнього села Табурища (нині на місці старої Власівської фортеці ведуться розробки грані­ту і міститься кар'єр).

   У переказах і легендах, що їх можна почути від корінних жи­телів селища і які передаються від покоління до покоління, зберег­лося чимало фактів та імен з тих козацьких часів. Розповідають, що першим власівським сотником був козак на прізвище Білявський. Прибув він сюди з Чигирина ра­зом з кількома козацькими стар­шинами за завданням чигиринсь­кого полковника Вешняка, щоб осадити тут козацьку сотню, міцно стати на обороні українського Лівобережжя від татарських на­бігів.

   Козаки Власівської сотні брали участь у Визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетського гніту під проводом гетьмана Богдана Хмель­ницького. Пізніше, уже по його смерті, а саме у 1658 році, під час війни гетьмана Івана Виговського з полтавським полковником Пуш­карем, який виступав виразником демократичних інтересів козаць­кої голоти, невдоволеної привілея­ми старшини та орієнтацією Ви­говського на союз із Польщею, Власівка була повністю спалена, а багато місцевих козаків, що підтри­мували полковника Пушкаря, стра­чені.

   Але Власівка, як казковий птах Фенікс, піднялася з руїн і попелу, а роль її в українській історії ще більше зросла. З середини XVIII ст. вона стала сотенним містом Миргородського полку. Козаки Власівської сотні, спільно зі своїми побратимами із Городищенської (Градизької), Максимівської, Крилівської, Кременчуцької і Потоцької сотень, взяли активну участь у заселенні Правобереж­ної України (Вольностей війська Запорозького), заснувавши тут чи­мало сіл, хуторів, пасік та інших займищ, чим сприяли її економіч­ному і соціальному розвитку, на­лагодженню торговельних і транс­портних зв'язків.

   Царський уряд своїм указом від 30 жовтня 1743 року дозво­лив поселятися у Степу і втіка­чам від польсько-шляхетського гніту, які переходили кордон і по­селялися у вільних місцях, що належали до Вольностей запорозь­ких козаків, а також розкольникам із центральних губерній Росії, які не сприйняли церковної реформи і змушені були переховуватись від переслідувань. Уся ця новозаселена територія була приписана до Миргородського козачого пол­ку, що знаходився найближче до неї. Полковник В.П.Капніст за­клав тут ряд укріплених містечок і шанців, зокрема Крилівський на правому березі Тясьмину, Архан­гельський на Синюсі та інші.

   З 1752 року північну части­ну цього краю від Дніпра до Си­нюхи, що обіймала територію на 20 верст нижче гирла Тясьмину і майже прямою лінією аж до Си­нюхи за 20 верст від її витоку, було передано для облаштування військово-адміністративної області, що отримала назву Нова Сербія. Царський уряд поселив тут вихід­ців із сербсько-хорватських обла­стей тодішньої Австро-Угорської імперії, які прийняли російське підданство і зобов'язалися із зброєю в руках боронити південні кордони Російської держави. Місцевому населенню було за­пропоновано залишити обжиті місця і наявні будівлі і пересели­тися на південь, за межі Нової Сербії. Мешканців задніпровських місць намагався захистити гетьман Розумовський, доносячи царсько­му двору, що ці території здавна належали запорожцям, а з 40-х рр. XVIII ст. заселялися не самочин­но, а згідно з указами. Але на до­води гетьмана у столиці не звер­нули ніякої уваги.

   22 березня 1764 року імпе­ратриця Катерина II Новосербський корпус і поселення, розташо­вані південніше від нього, включи­ла до складу новоутвореної Ново­російської губернії. Основу її скла­дали Чорний і Жовтий гусарські полки, що входили до Нової Сербії, та Єлисаветградський пікінерський полк, що знаходився на південь від неї. Губернську канцелярію вирі­шено було розмістити у фортеці св. Єлизавети (нині м. Кіровоград). Співіснування військового і ци­вільного управління створило сприятливі умови для розвитку господарського життя краю.

   Лівобережні містечка Кремен­чук і Власівка, багато жителів яких мали власні ґрунти (землю) на Правобережжі, послали свої де­путації у столицю з проханням включити і їх до складу новоут­вореної Новоросійської губернії. 6 вересня (за старим стилем) цьо­го ж 1764 року їх прохання було задоволено. А уже наступного 1765 року цивільна губернська канцелярія була переведена у місто Кременчук, а сама губернія поділе­на на три провінції: Єлисаветинську, Катерининську і Бахмутську.

   Життя у новозаселеному краї активізувалося, корпусні команди­ри і офіцери отримували у свою власність від держави так звані рангові земельні наділи, що спри­яло швидкому економічному роз­витку територій. Наявність вій­ськових поселень, де постійно зна­ходились підрозділи гусарських та пікінерських (піхотних) полків, створювала надійний захист ци­вільного населення від турецько-татарських набігів.

   З 1773 року Кременчук став 9-ою, а Власівка 10-ою ротою Дніпровського пікінерського пол­ку. Таким чином козацьке населен­ня Власівки і Кременчука було пе­ретворене у військовослужбовців регулярних частин російської армії. Вони мали одночасно нести військову службу і займатися сільським господарством, адже но­воутворені військові формування мали утримуватись не за рахунок державної скарбниці, а за власний кошт.

   Після успішного завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Росія отримала вихід до Чорного моря. А уже в лютому 1774 року за проектом правителя Новоросійського краю Г.Потьомкіпа лівобережна частина Ново­російської губернії відійшла до щойно утвореної Азовської гу­бернії, але містечка Власівка, Кре­менчук, Потоки і Омельник залишилися у складі Новоросійської губернії. Академік Й.А.Гільденштедт, який подорожував нашим краєм влітку 1774 року і за зав­данням Російської академії наук вивчав природно-кліматичні умо­ви та корисні копалини, відмітив, що у Власівці уже тоді було дві церкви, що свідчило про значні розміри і стратегічне значення цього важливого на той час посе­лення.

Леонід Глібов "Ярмарок" 1890 р.

   Йшли роки, вітри історії про­шуміли над селищем, залишаючи свої карби не лише на славній при­дніпровській землі, а й у долях людей - нащадків славного ко­зацького роду...

За даними подвірно­го перепису 1900 року в містеч­ку Власівці налічувалось 456 господарств, у яких проживало 2532 людей, з них козацького стану на­лічувалось 332 господарства. Але не всі вони були заможними, не у кожній хаті був достаток. Із 44-х родин мешканців Власівки ходи­ли на заробітки чоловіки і жінки, щоб прогодувати свої сім'ї. А ще чимало вихідців із Власівки що­року поповнювали населення су­сіднього міста Кременчука, найма­ючись на найважчі роботи, за які платили копійки. Багато підлітків із селища наймалися учнями до за­можних кустарів-ремісників або на місцеві підприємства. Але що було робити, коли своєї землі ба­гато господарств у селищі не мали. Так, наприклад, статистичні Дані тих років засвідчують, що до містечка Власівки належало 2,8 тис. десятин землі, але ріллі мало­ся всього 1371 десятина. Все інше - невдоби, піщаний берег, болота і луки. На 206 десятинах, зокрема на дніпровських островах, ріс ліс, але знаходився він у приватному користуванні. Місцеві жителі, щоб якось прохарчуватись, крім обро­бітку землі, займалися рибальством, плетінням виробів з лози та інши­ми промислами. Статистика свід­чить, що з усіх господарств, які малися у Власівці на початок XX століття, більше 80-ти, крім приса­дибних ділянок, зовсім не мали землі. А ті, що й мали її, одержува­ли низькі врожаї, бо обробляли грунт в основному дерев'яними плугами і ралами, а урожай збира­ли вручну, користуючись звичай­нісіньким серпом. Ні про яку ме­ханізацію ручної праці не було й мови. Навіть тяглової худоби було обмаль, волів нараховувалось 338 голів, корів - 305, а коней - 135 голів. Ось і поділіть цю кількість на існуючі у той час господарства і ви наочно побачите, що не у кож­ному дворі був кінь чи віл. Тре­тина господарств не мала корів. Водночас у містечку сформувало­ся кілька міцних куркульських гос­подарств, які володіли значними зе­мельними наділами і водяними та вітряними млинами, тримаючи у борговій залежності багатьох од­носельців.

   Перша світова війна, що роз­почалася між Росією і Німеччи­ною, ще більше поглибила соціаль­не розшарування на селі. Більшість чоловіків, на яких трималося осо­бисте господарство, мобілізували в армію. Багато сімей пережива­ло велику скруту, позбувшись го­дувальників, жебракували. Після повалення царського самодержавства навесні 1917 року в Києві створена Центральна Рада, яка взяла на себе всю повноту вла­ди на Україні. Наприкінці цього ж року в Харкові більшовики про­голосили Українську Радянську Республіку. Почалася громадянсь­ка війна. Як і скрізь у містах і селах, більша частина мешканців Власівки підтримали більшовиць­кий уряд, інша виступала за са­мостійність України Житель се­лища П. І. Коваленко, який проходив військову службу в Петрограді, брав участь у штурмі Зимо­вого палацу, потім охороняв місто від козачих загонів голови пова­леною Тимчасового уряду Керенського та царського генерала Краснова, зустрічався з В.І. Леніним, тоді ж став членом комуністичної партії. Воювали власівчани і в армії С. Петлюри, повстанських загонах Івана Богунського (Шарого) та інших військових формуваннях, що боролися за незалежність Ук­раїни.

   Після завершення громадянсь­кої війни, що виснажила продук­тивні сили країни, настав період мирної відбудови народного гос­подарства. У Власівці і в сусід­ньому волосному селі Недогарках сформувався досить міцний загін активістів, які стояли на комуні­стичних позиціях. У Власівці його очолив колишній голова сільревкому Іван Коноваленко. Згурто­вується і молодь, виникає комсо­мольська організація, яка органі­заційно оформилася у 1924 році. Очолив її син місцевого бідаря Дмитро Владіміров. До складу комсомольського осередку ввійшли Пилип Зозуля, Дмитро Коваленко, Настя Красночуб, Па­нас Кулибаба, Йосип Лисиченко та інші. Активізував свою діяльність драматичний гурток, створений у селі ще в 1919 році, розгорнули свою роботу гуртки з ліквідації неписьменності серед населення, особливо молоді.

   Значну роль у перебудові се­лянського життя на соціалістич­ний лад відіграв комітет незамож­них селян, створений ще у 1920 році. Очолив його бідняк Єгор Батрак. У середині 20-х років у селі виникла промислова артіль "Нове життя", в яку об'єдналися кустарі-лозовиробники. Першим її головою став комуніст Петро Коваленко, який повернувся у село після закінчення громадянської війни і зразу ж активно включив­ся у громадську роботу.

   У 1929 році у Власівці ство­рені два колгоспи - імені Фрунзе (на Коваленках) та імені Калініна (на Якимцях). У сусідньому селі Самусїївці, що входило до скла­ду сільської ради, тоді ж створено колгосп ім.Петровського. Станов­лення колективних форм господа­рювання відбувалося у гострій класовій боротьбі. Заможних селян, які використовували най­ману працю, було розкуркулено і по-насильницькому виселено із села, а їхнє майно - житлові і гос­подарські будівлі, худобу і рема­нент - конфісковано. Будівлі розпродували з торгів за досить низькими цінами. "У 1940 році ми з чоловіком Павлом Михтейовичем, - згадує 93-річна жителька селища Уляна Стеценко, - купи­ли хату в комуніста Івана Івано­вича Кравця за три тисячі карбо­ванців, а той раніше, у період ко­лективізації, придбав її за 120 кар­бованців. Хата була нова, доброт­на, під залізом, на дві половини, біля неї гарна левада, що виходила до затоки, що заповнювалася во­дою під час весняної повені. Спо­рудив її наприкінці 20-х років дуже багатий чоловік Петро Кра­вець, але його під час колективі­зації було розкуркулено і вигна­но із села, а усе його майно пере­йшло до громади. Новий власник хати Іван Кравець занедбав її, тому нам з чоловіком довелося немало попрацювати, щоб довести її до ладу. Коли прийшли німці, у село приїхала дружина Петра Кравця, хотіла повернути собі цю хату, але у нас була нотаріально завірена купча і споруда залишилася за нами". До речі, ця хата на нинішній вулиці Зеленій існує і досі, час по­щадив її, навіть коли німці, відсту­паючи за Дніпро, восени 1943 року, спалили село, вона у числі інших семи хат від усього села, вціліла, хоч від безжального вогню обго­ріли вікна і двері.

   З війни 1941-1945 рр. Власівка вийшла з великими втратами. Більше 150 її жителів загинули на фронтах у боротьбі з німець­ко-фашистськими загарбниками. 20 жителів села, які не скорили­ся окупантам, після жорстоких ка­тувань, були розстріляні. Село, як уже була сказано вище, повністю було спалене, із 500 хат вціліли лише сім. Люди змушені були жити у погребах та землянках, до­лаючи неймовірні труднощі і нестатки. Водночас вони виходи­ли на роботу, відбудовуючи кол­госпне виробництво, збираючи кошти у фонд оборони, віддаючи свої заощадження для зміцнення Червоної армії і досягнення як­найшвидшої перемоги над ненавис­ним ворогом - гітлерівським фашиз­мом.

   І Перемога прийшла. Гітле­рівська Німеччина капітулювала. Почався мирний період життя нашої країни, період піднесення добробуту і культури населення. У 1950 році три колгоспи Власів­ки об'єднані у одне господарство - колгосп ім.Калініна. Високими врожаями кукурудзи та інших зер­нових культур прославив рідне село ланковий Степан Терентійович Гусач, якому у 1958 році при­своєне звання Героя Соціалістич­ної праці.

   Нове життя у стародавнє село Власівку приніс початок будівниц­тва потужної гідроелектростанції на Дніпрі, правий і лівий береги якого з'єднала 12-кілометрова зем­ляна дамба. У Власівці було ство­рене управління лівого берега "Кременчукгесбуду", почалося спо­рудження барачного селища для гідробудівників, розробка покладів граніту на місцевому родовищі. Околиці села Коваленки, Королі, Комашки та інші потрапили у зону будівництва греблі, а тому їх жи­телі були переселені на нові місця. Переселенцям держава на­давала певні пільги і безпроцентні позики. Власівка почала активно перебудовуватись, з'явилися нові вулиці, закладені сквери і нові лісові масиви.

    З 1960 року Власівка стає се­лищем міського типу з підпоряд­куванням Кременчуцькій міській раді. З 1 квітня 1963 року Прези­дія Верховної Ради Української РСР, враховуючи тісні економічні і соціальні зв'язки селища Власівки з новоспорудженим містом енер­гетиків Кременчуцької ГЕС на правому березі Дніпра, передала його до складу Кіровоградської об­ласті і підпорядкувала в адмініст­ративному відношенні нинішньому місту Світловодську.

   За останні 40 років Власівка практично оновилась, тут спору­джені десятки багатоповерхових житлових будинків, школа, до­шкільні дитячі заклади, будинок культури, музична школа, по­ліклініка з денним стаціонаром, ряд об'єктів торговельного і побуто­вого обслуговування населення. Виріс новий житловий мікрора­йон Східний, мешканці бараків пе­реселені у нові впорядковані квар­тири, а в них облаштовані різні господарські об'єкти, приватні підприємства і офіси приватних структур.

   Нині селище Власівка є одним з найкращих населених пунктів степової Кіровоградщини, її важливим індустріаль­ним і культурним центром. Тут роз­ташовані і успішно діють Світловодське кар'єроуправління, завод по виготовленню конструкцій для швидкомонтованих будівель, головний завод і адміністрація ЗАТ "Об'єднання Дніпроенергобудпром", які зберегли свої виробничі потужності і з року в рік наро­щують випуск продукції, забезпе­чуючи жителів селища робочи­ми місцями, а значить заробітною платою і соціальними виплатами.

   Розташоване у селищі ще одне підприємство - завод тепло­ізоляційних матеріалів (колишній завод вапняково-кремнеземистих виробів, який діяв у складі вироб­ничого об'єднання "ДЕБП", а потім був виділений у підпорядкування тресту "Теплоенергомонтаж"). Нині це підприємство, маючи нових власників, законсервоване. Ведуться активні пошуки інвесто­ра, який би вдихнув нове життя і дав поштовх його відродженню.

   За останні 10-15 років у се­лищі виникли нові приватні підприємства і фірми, успішно роз­вивається харчова промисловість, діє приватна броварня, тощо. З'я­вилося також чимало торговель­них закладів - магазинів, кафе, ре­сторанів. Побутову сферу селища пред­ставляють комунальні підприємства "Водограй" (водопостачання і водовідведення) і "Власівські ме­режі", що забезпечують житлові будинки і соціальні об'єкти цент­ралізованим теплопостачанням. З 1 січня 2007 року до КП "Власівські мережі" ввійшов і житлово-комунальний відділ сели­ща, на який покладено завдання по обслуговуванню житлового фон­ду селища. Власівка має регулярне ав­томобільне і автобусне сполучен­ня зі Світловодськом і Кременчу­ком, іншими населеними пункта­ми регіону. Тут діють відділення Східно-Європейського банку, Ощадбанку тощо. У 1993 році на прохання прихожан, підтримане депутатом обласної ради І.Е.Мароном, ЗАТ "Об'єднання Дніпроенергобудпром" господарсь­ким способом і за власні кошти зведено ошатну церкву Різдва Пре­святої Богородиці.

   Селище Власівка потопає у зелені садів і парків, біля ба­гатьох будинків мешканців усе літо полум'яніють різнокольо­рові квіти. Тут легко дихаєть­ся, гарно живеться, добре працюється. Окрасою селища є люди. І старожили, і ті, хто приїхав сюди за покликом серця, зріднив­ся з місцевими людьми, сприй­нявши, як власний, і їх спосіб життя, і любов до рідної землі. Нині виросли у них діти, які продовжують справу своїх батьків, примножують добрі традиції власівчан...

(За матеріалами книги "Власівка - 450")